Раціон ВРХ

Практична раціони

Рубрика: Основи годівлі сільськогосподарських тварин | Оставить комментарий

Складання рецепту комбікорму

Рецепт комбікорму

Рубрика: Основи годівлі сільськогосподарських тварин | Оставить комментарий

Визначення потреби в парниках та розсаді

Визначення потреби в парниках та розсаді

Рубрика: Основи овочівництва | Оставить комментарий

Практична робота «Програмування врожаю»

ПР програмування врожаю

Рубрика: Принципи програмування врожаю сільськогосподарських культур | Оставить комментарий

Презентація «Обробіток грунту»

Обробіток ґрунту

Рубрика: Обробіток ґрунту | Оставить комментарий

Системи землеробства окремих зон України

3. Системи землеробства   окремих зон  України

На території України розміщуються три основних ґрунтово-кліматичних зони: Полісся, Лісостеп, Степ.

Полісся. Українське Полісся займає близько 19% території,або понад 11 млн га. До його складу входять північні райони Волинської, Рівненської, Київської, Чернігівської і Сумської областей, а також північна і північно-західна частина Львівської області, Кременецький і Шумський райони Тернопільської, Полонський, Славутський і Шепетівський райони Хмельницької області.

Клімат Полісся помірно континентальний. Середньомісячна температура повітря у січні від — 6,5°С на сході і до — 3,0°С на Закарпатті. Середньомісячна температура влітку близько 19°С.Сума активних температур повітря коливається від 1940 до 2580°С. Вегетаційний період триває 160-180 днів.

Середньобагаторічна кількість опадів на Поліссі становить від 550 до 700 мм, при цьому до 70% їх випадає в теплий період року. Максимальне випаровування опадів досягає 450 мм. Коефіцієнт зволоження у зоні становить від 1,9 до 2,9. Отже, Полісся вважається зоною достатнього зволоження.

Ґрунтовий покрив на Поліссі строкатий. Загальною особливістю ґрунтів Полісся є відносно низький рівень природної родючості. Глибина гумусного горизонту на цих ґрунтах до 20 см. Вміст гумусу залежно від гранулометричного складу ґрунту становить 0,6-2,0%. У південних районах окремими масивами зустрічаються чорноземи опідзолені і перегнійно-карбонатні ґрунти, що мають трохи вищу родючість.

Серед основних заходів підвищення родючості ґрунтів Полісся є постійне внесення органічних і мінеральних добрив та систематичне вапнування кислих ґрунтів.

На Поліссі вирощують до 95% льону, до 60% жита, близько50% картоплі та до 25% ярого ячменю. Серед зернових культур значне місце займають озиме жито та гречка, серед кормових — люпин та кукурудза. Тваринництво має м’ясо-молочний напрям. У районах південного Полісся вирощують цукрові буряки.

У структурі зернових озима пшениця та жито становлять до 60%. Добрими попередниками для озимих зернових культур є багаторічні трави одного року користування, люпин на силос,однорічні трави на зелений корм або сіно, картопля ранніх сортів. Серед стерньових попередників кращими є овес та ярий ячмінь.

Посіви ярого ячменю розміщують переважно після просапних(картоплі, кукурудзи) і озимих культур та після люпину на зерно.

Просо і гречку вирощують у південних районах зони після просапних (картоплі, кукурудзи, цукрових та кормових буряків)та добре удобрених озимих культур.

Посіви люпину у сівозмінах розміщують після просапних, ярих та озимих зернових культур, і він займає, як правило, одне поле в сівозміні.

Кукурудзу на силос і зерно вирощують після зернових колосових, картоплі, льону, люпину на зерно та інших польових культур, які добре удобрювали.

Картоплю вирощують після озимих, льону, люпину. Ця культура досить чутливо реагує на внесення добрив, особливо органічних, і при достатньому їх внесенні врожай картоплі не знижується при повторному її розміщенні на одному і тому самому полі.

Льон-довгунець на Поліссі, як одну з головних культур, висівають після озимої пшениці, яку вирощували після багаторічних трав, а також після картоплі та коренеплодів.

Багаторічні трави у польових сівозмінах підсівають під ячмінь та овес, а на легких ґрунтах — під озимі зернові.

Орієнтовні схеми чергування культур у сівозмінах Полісся значною мірою залежать від виробничого напряму господарства. Загальним для польових сівозмін зони є відносно мала кількість полів (від 5-6 до 7-8), наявність у сівозмінах багаторічних трав(від 1 до 2), картоплі (до 2), льону (1), зернових колосових (до4), а також поле зернобобових, круп’яних та буряків.

У сівозмінах зони, достатньо забезпечених вологою, добре вдаються післяукісні та пожнивні посіви кормових культур.

Для запобігання водній ерозії ґрунту впроваджують ґрунтозахисні сівозміни з високим насиченням їх багаторічними травами та озимими і з мінімальним — просапними, розміщуючи їх стрічками.

Система обробітку ґрунту в зоні Полісся має забезпечувати прискорене його окультурювання, усувати і запобігати розвитку негативних процесів (ерозії, підвищеної кислотності, погіршення водного, поживного режимів, засміченості, зараженості збудниками хвороб та шкідниками тощо), створення умов для відновлення і підвищення родючості ґрунтів, збільшення продуктивності рослин.

Основний спосіб обробітку ґрунту на Поліссі — оранка на різну глибину, залежно від глибини гумусового горизонту. Ґрунти з глибоким орним шаром під просапні культури орють на глибину26-28, а під решту культур сівозміни — 18-20 см. Для поглиблення й окультурення орного шару під просапні культури застосовують комбінований обробіток, поєднуючи оранку на всю глибину гумусового горизонту з додатковим розпушуванням підорного шару на глибину 8-10 см. Ефективним є також обробіток ґрунту плугами з вирізними полицями.

Під озимі зернові на Поліссі доцільно застосовувати диференційований обробіток з урахуванням типу та зволоженості ґрунту, попередників, забур’яненості, погодних умов.

Основний обробіток ґрунту після зайнятих парів під озимі культури складається з двох взаємопов’язаних між собою прийомів обробітку — дискування вслід або відразу за збиранням попередника на глибину 8-10 см з наступною полиневою оранкою на глибину до 20 см не пізніше ніж через 10-12 днів після лущення. Після непарових попередників оранку виконують відразу після збирання врожаю на глибину 16-18 см.

При недостатніх запасах продуктивної вологи і сухій погоді на чистих від бур’янів полях можна обмежитися дискуванням на глибину 8-10 см з доведенням ґрунту до придатного стану для сівби озимих. У посушливі роки поверхневий обробіток ґрунту може бути основним і після зайнятих парів, при цьому після збирального дискування замість оранки поле дискують повторно. Лише поверхнево можна обробляти достатньо окультурений ґрунт, використовуючи гербіциди проти бур’янів.

Весняний обробіток ґрунту розпочинають вибірковим боронуванням у міру його фізичного доспівання, застосовуючи шлейфи і зубові борони. Передпосівний обробіток ґрунту проводять на глибину загортання насіння або садіння бульб культиваторами з підрізними робочими органами з одночасним шлейфуванням чи боронуванням. Під пізні польові культури, зокрема кукурудзу, просо, гречку, проводять дві, а інколи три культивації — першу на глибину 10-12 см із зменшенням її в наступних культиваціях на 2-4 см, але не мілкіше глибини загортання насіння.

Післяпосівний обробіток ґрунту включає боронування, коткування і розпушування міжрядь та підгортання просапних культур.

Лісостеп. Лісостеп займає близько 34% території України. До цієї зони належать лісостепові райони Волинської, Рівненської, Львівської, Тернопільської, Чернівецької, Житомирської,Київської, Чернігівської, Сумської, Одеської, Кіровоградської, Полтавської, Харківської, Вінницької та Черкаської областей. Південна межа зони проходить приблизно по лінії південніше Котовська (Одеська обл.), північніше Кіровограда, південніше Кобиляків та Карлівки (Полтавська обл.).

Клімат лісостепової зони помірно теплий. Середньомісячна температура повітря в січні коливається від — 4°С у західній частині до — 8°С на сході. Протягом зимових місяців можливі тривалі відлиги, а зміни їх різкими морозами є несприятливими для перезимівлі озимих культур. Середньомісячна температура літа в Лісостепу близько 7°С. Сума активних температур повітря коливається від2500 до 3400°С. Вегетаційний період триває 190-210 днів.

Кількість опадів нерівномірна і зменшується з північного заходу на південний схід від 550 до 450 мм. За теплий період року(від квітня до жовтня) у середньому випадає 350-400 мм. За агрокліматичною характеристикою Лісостеп вважається зоною нестійкого зволоження.

Рельєф зони переважно рівнинний, однак західна частина помітно пересічена відрогами Карпат, на сході більш рівнинна і лише в правобережній частині рельєф значно зрізаний. Цими особливостями рельєфу пояснюється розвиток тут водної ерозії.

На відміну від поліської зони в Лісостепу 70% території займають чорноземи, які характеризуються сприятливими властивостями та містять багато поживних речовин. Є також і більш бідні ґрунти — світло-сірі та сірі лісові. Орних земель у зоні близько 86% від сільськогосподарських угідь. Природні кормові угіддя становлять до 13%, решта території зайнята багаторічними плодовими насадженнями.

У структурі посівних площ Лісостепу посіви зернових становлять 37%, в тому числі озимої пшениці — 34%, ярого ячменю —40, цукрових буряків — понад 80, кукурудзи — 27, овочевих культур — 36 та кормових культур — до 30%. Основною галуззю тваринництва є м’ясо-молочне скотарство, що добре поєднується з буряківництвом.

Сівозміни досить насичені зерновими культурами, які займають 55-65% загальної площі ріллі, з них половину становлять площі під озимою пшеницею. У центральних і південних районах вирощують озимий ячмінь, врожайність якого часто перевищує врожайність ярого, хоч останній, як і горох, поширений по всьому Лісостепу.

Озимі зернові в Лісостепу розміщують у полях сівозмін після зайнятих парів і непарових попередників. Серед парозаймаючих культур, після яких вирощують озимі, є багаторічні трави на один укіс,озимі в чистих посівах і в сумішках з бобовими на зелений корм,однорічні травосумішки, кукурудзу та зернобобові на зелений корм. Із непарових попередників використовують горох, гречку,ранню картоплю, кукурудзу на силос.

Добрими попередниками в цих умовах для ячменю та вівса є озима пшениця, цукрові буряки, картопля, зернобобові, кукурудза на зерно та силос. Гречка і просо добре ростуть після удобрених просапних культур — цукрових буряків, картоплі та кукурудзи на зерно.

Горох та інші бобові культури розміщують після цукрових буряків та озимих культур.

Цукрові буряки у Лісостепу розміщують у сівозміні за схемою:1 — багаторічні трави, 2 — озима пшениця, 3 — цукрові буряки;1 — горох, 2 — озима пшениця, 3 — цукрові буряки; 1 — однорічні злаково-бобові сумішки на сіно, 2 — озима пшениця, 3 — цукрові буряки. У південно-східних районах зони, де річна кількість опадів значно менша, ніж в інших районах, а температура повітря вища, цукрові буряки розміщують також у сівозміні з чорним паром та озимою пшеницею.

Соняшник вирощують після озимої пшениці, кукурудзи або картоплі з поверненням його на попереднє місце не раніш ніж через 7-8 років.

Багаторічні трави краще підсівати під покрив ярого ячменю або під озиму пшеницю.

Польові сівозміни зони переважно 9-10-пільні, а структура посівних площ залежить від ґрунтово-кліматичних умов, рівня спеціалізації та концентрації виробництва зерна, цукрових буряків, продукції тваринництва.

Основним завданням обробітку ґрунту є підвищення його родючості, створення оптимального водно-повітряного режиму,запобігання ерозії ґрунту, захист посівів від бур’янів, хвороб,шкідників тощо.

У системі основного обробітку оранка поліпшує фітосанітарний стан ґрунту, водно-повітряний режим, сприяє кращому захисту посівів від бур’янів та більшому накопиченню вологи в осінній та весняно-літній періоди. Проте у місцях, де спостерігається водна та вітрова ерозії і в роки з недостатньою кількістю опадів, особливо в центральних і південно-східних районах, у системі основного обробітку ґрунту застосовують поверхневий обробіток під озимі і плоскорізний — під ярі культури.

У польових зернобурякових сівозмінах Лісостепу більш ефективною є диференційована система обробітку ґрунту, яка включає 2-3 оранки на глибину 28-30 см, 2-3 поверхневих або плоскорізних обробітки та 4-5 оранок на глибину 20-22 см.

На основній території зони рекомендована така система ос-новного обробітку ґрунту в типовій зернобуряковій сівозміні: 1) багаторічні трави — ранньовесняне боронування; 2) озима пшениця — дискування на глибину 8-10 см, оранка на глибину 25-27 см;3) цукрові буряки — лемішне лущення або плоскорізний обробіток на глибину 10-12 см, оранка на глибину 28-30 см; 4) горох — оранка на глибину 20-22 см; 5) озима пшениця — дискування на глибину 8-10 см або плоскорізний обробіток на глибину 10-12 см;6) кукурудза, буряки, картопля — обробіток за системою поліпшеного зябу з оранкою під цукрові буряки на глибину 30-32 см,кукурудзу і картоплю на глибину 25-27 см; 7) зайнятий пар, кукурудза на зелений корм або ранній силос — оранка на глибину 20-22 см; 8) озима пшениця — оранка на глибину 20-22 см;9) цукрові буряки — обробіток за типом напівпару, оранка на глибину 28-30 см; 10) ярі зернові з підсівом багаторічних трав —плоскорізний обробіток на глибину 18-20 см.

Рекомендована система основного обробітку ґрунту інколи потребує уточнень, залежно від умов, що склалися. Так, поверхневий обробіток під озимі можна застосувати на полях, чистих від бур’янів або після попередників, що пізно звільняють поля. Під ярі культури на полях, засмічених багаторічними бур’янами, треба проводити зяблевий обробіток за системою поліпшеного зябу.

Степ. Степова зона — найбільша за територією в Україні. Вона займає площу 18,4 млн га і становить 46,5% площі сільськогосподарських угідь, в тому числі 15,3 млн га., або 83,1%, ріллі. До цієї зони входять Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Дніпропетровська, Луганська, Донецька, Харківська області (крім лісостепових районів), а також Автономна Республіка Крим.

За ґрунтовим покривом, умовами зволоження та теплового режиму Степ поділяють на північну і південну підзони, межею між якими є лінія переходу чорноземів звичайних на південні.

У північній підзоні річна кількість опадів становить 420-450 мм;середньомісячна температура повітря в січні від — 4 до — 8°С,липні — від 21 до 23°С. Тривалість вегетаційного періоду — від200 до 230 днів. Рельєф підзони переважно рівнинний. Найбільш поширеними є чорноземи звичайні (площа 9 млн га). Раціональне використання цих ґрунтів значною мірою залежить від ефективності заходів боротьби з водною і вітровою ерозією.

Південна підзона Степу включає південні та південно-західні райони Одеської, південні Миколаївської та Запорізької, центральні та південні Херсонської областей і північні райони Криму. Річна сума опадів становить 300-450 мм. За літній період їх випадає понад 200 мм здебільшого у вигляді злив. Середня температура повітря в січні від — 1,5 до -5°С, у липні від 23 до24°С. Щороку постійними бувають бездощові (різні за тривалістю) періоди, що помітно впливають на умови формування врожаю більшості сільськогосподарських культур. Рельєф більшої частини південної підзони Степу — це плоска або слабко хвиляста рівнина. Найбільш поширені у підзоні чорноземи південні, темно-каштанові та каштанові ґрунти.

Основний напрям сільського господарства степової зони —  скотарсько-зерновий з розвинутим птахівництвом та свинарством. На великих площах вирощують соняшник і кукурудзу. У зоні сконцентровано понад 83% зрошуваних земель, які використовують для вирощування зернових і технічних культур, а також картоплі,баштанних, овочевих, ефіроолійних та кормових культур.

Зернові культури займають від 49 до 55% загальної площі ріллі, серед них найбільшу площу (до 20%) займає озима пшениця. На значних площах вирощують озимий та ярий ячмінь. Крім кукурудзи на зерно у південних районах Степу висівають сорго. Соняшник вирощують в обох підзонах.

Посіви цукрових буряків у структурі посівних площ північних районів Степу становлять не більш як 8-10%.

Озимі культури в Степу розміщують після чистих і зайнятих парів та непарових попередників. Кращими попередниками для озимої пшениці є чистий і зайнятий пар, які становлять 50-60%усіх посівних площ пшениці. Серед парозаймаючих культур кращими є озимі та ярі злаково-бобові травосумішки, горох, кукурудза і сорго на зелений корм. Із непарових попередників використовують горох, чину, баштанні культури, кукурудзу на силос,ячмінь, озиму пшеницю.

Кукурудзу на зерно висівають після озимої пшениці, розміщеної після парів і зернобобових, а також після кукурудзи, ячменю і цукрових буряків. Крім того, кукурудзу на силос можна вирощувати після кормових буряків та соняшнику.

Ярі зернові розміщують після озимих, кукурудзи, бобових та баштанних культур. Добрими попередниками для зернобобових є озима пшениця, кукурудза, цукрові буряки та ярі зернові, які висівали після озимих культур. Соняшник у сівозмінах Степу вирощують після озимої пшениці, зернобобових, цукрових буряків та кукурудзи на силос.

Цукрові буряки в Степу розміщують насамперед після озимої пшениці, на чистому парі або після пшениці на зайнятих парах.

Структура посівних площ у господарствах зони залежить від їх ґрунтово-кліматичних умов та спеціалізації. Здебільшого 55-60% у ній становлять площі під зерновими, 10-20 — під технічними, 8-15% — під чорним паром.

В умовах Степу основним завданням обробітку ґрунту є створення оптимальних умов для максимального накопичення і раціонального використання вологи; захист ґрунтів від водної і вітрової ерозії; проведення комплексу агротехнічних заходів для розширеного відтворення родючості ґрунту.

До системи основного обробітку ґрунту в зоні недостатнього зволоження, яким є Степ, входить чергування оранки на різну глибину під плоскорізний і поверхневий обробіток. Глибина їх залежить від ґрунтово-кліматичних умов, біологічних особливостей культур, розміщення у сівозмінах.

Інститут зернового господарства УААН для господарств зони Степу розробив орієнтовну систему основного обробітку ґрунту в сівозмінах:

1) чорний пар — оранка на глибину 28-30 см; 2) озима пшениця; 3) озима пшениця — оранка на глибину 16-18 см; 4) кукурудза на зерно — оранка на глибину 28-30 см; 5) ячмінь — оран-ка на глибину 20-22 см; 6) горох, кукурудза на зелений корм — плоскорізний обробіток на глибину 20-22 см; 7) озима пшениця — поверхневий обробіток на глибину 8-10 см; 8) кукурудза на силос — плоскорізний обробіток на глибину20-22 см; 9) озима пшениця — поверхневий обробіток на глибину 8-10 см; 10) соняшник — оранка на глибину 25-27 см.

Проте залежно від характеру рельєфу, погодних умов та культури землеробства окремі елементи системи основного обробітку ґрунту можна уточнювати. Так, на парових полях, коли внесення органічних добрив не передбачене, оранку замінюють плоско різним обробітком. На полях після просапних культур та чистих від багаторічних бур’янів під ярі колосові культури проводять тільки плоско-різний обробіток на глибину 12-14 см. Для повторної сівби озимої пшениці після чорного і зайнятого пару в посушливі роки замість полицевої оранки виконують лущення на глибину 10-12 см.

На схилах основний обробіток здійснюють упоперек схилу по горизонталях поверхні ґрунту. За таких умов для зменшення змиву одночасно або вслід за оранкою проводять ґрунтопоглиблення або щілювання на глибину 50-65 см. Цей захід підвищує водопроникність ґрунту, зменшує стікання води, збільшує на 10-15% запаси вологи.

Враховуючи постійний дефіцит вологи в системі передпосівного обробітку, зменшують кількість проходів агрегатів, використовуючи широкозахватні агрегати, укомплектовані залежно від стану ґрунту та способу основного обробітку його або важкими, або голчастими боронами. Передпосівну культивацію під ярі виконують на глибину 6-8 см, а коли зяблевий обробіток проводився плоскорізом, то навесні обробляють протиерозійними культиваторами. У системі передпосівного обробітку ґрунту в Степу важливим прийомом є коткування, яке здійснюють залежно від стану ґрунту та забезпеченості вологою або перед сівбою, або після неї.

Рубрика: Зональні системи землеробства та сівозміни | Оставить комментарий

Наукові основи системи землеробства

1.     Наукові основи системи землеробства

Система землеробства — це комплекс взаємопов’язаних агротехнічних, меліоративних і організаційних заходів, спрямованих на ефективне використання землі, підвищення родючості ґрунту, вирощування високих і сталих урожаїв сільськогосподарських культур. Система землеробства є складовою частиною системи ведення господарства.

Кожна сучасна система землеробства включає комплекс ланок чи елементів:

- порядок використання землі у сівозмінах, а також на ділянках поза сівозмінами;

- систему механічного обробітку;

- систему удобрення;

- меліоративні і культуртехнічні заходи;

- комплекс заходів боротьби з хворобами і шкідниками сільськогосподарських культур, з бур’янами в посівах і забур’яненістю ґрунту;

- систему запобіжних заходів щодо ерозії ґрунту і боротьби з її наслідками;

- заходи охорони навколишнього середовища від забруднення;

- систему сортового насінництва;

- спеціальні агротехнічні заходи (строки сівби, норми висіву насіння, змішані посіви тощо).

Розрізняють примітивні, екстенсивні, перехідні та інтенсивні системи землеробства.

При примітивних системах землеробства обробляли і займали посівами незначну частину придатних для оранки земель (звичайно не більше 1/4 та 1/5) і, як правило, виключно під зернові культури. Родючість ґрунту відновлювалася внаслідок природних проце­сів під впливом рослинності, яка з’являлась при залишенні ріллі в залеж або переліг після 3—4-річного використання. До примітивних систем землеробства належать залежна, перелогова, підсічно-вогнева.

Залежна система була поширена в степових районах, де були великі земельні площі і незначна заселеність. Суть цієї системи полягав в тому, що під посіви використовували землі, які раніше ніколи не оброблялися. Такі ґрунти мали сприятливі фізичні властивості, високий вміст органічних речовин, були чистими від бур’янів і забезпечували значні врожаї. Коли урожайність зменшувалась настільки, що вже не окупалися затрати праці, земельний масив залишали і під посіви розорювали нові ділянки.

Підсічно-вогнева системаполягала в тому, що ліс вирубували і використовували для будівництва, на дрова, а хмиз і пеньки спалювали. На звільненій площі висівали культурні рослини. Однак після збирання 1—2 урожаїв ґрунт швидко втрачав родючість. Погіршувалися також його фізико-хімічні властивості, сповільнювалися мікробіологічні процеси. Після цього землероби залиша­ли цю ділянку і освоювали іншу.

Перелогова система. З виникненням приватної власності на землю у міру збільшення площі ріллі виникла необхідність у розорюванні земель, які раніше використовувалися. Це призвело до еволюції залежної системи в перелогову. Остання майже не відрізнялась від залежної — так само залишали землю після кількох років її використання. Слід зазначити, що при такій системі використовували не цілинні землі, а ті, які 10—20 років тому вже використовували (перелоги) .

Отже, примітивні системи землеробства передбачали нетривале використання ґрунтів (при виснаженні поля залишали). Під впливом природної рослинності, яка поступово змінювалася, поле очищалося від бур’янів, у ґрунті збільшувався вміст гумусу і азоту, він поступово ставав структурним і відновлювалася його родючість.

Примітивні системи землеробства збереглися в наш час у деяких землеробських районах Центральної Африки, Індонезії, Південної та Центральної Америки.

При екстенсивних системах землеробства половина і більше придатних земель використовувалася під посіви. Серед вирощуваних культур переважали зернові, високопродуктивні кормові і технічні культури зовсім не вирощувалися або їх було дуже мало. Для відновлення родючості ґрунту використовували такі заходи, як обробіток парів, травосіяння, внесення гною. Використання мінеральних добрив і машин було незначним. Майже не здійснювалися меліоративні заходи.

Серед екстенсивних систем землеробства виділяють парову і багатопільно-трав’яну (зерно-трав’яну).

Парова система. На зміну перелоговій прийшла парова система землеробства. Період перелогу при цьому скоротився до одного року. Однорічний переліг почали називати паром, а систему землеробства, при якій родючість ґрунту відновлювалася в паровому полі,— паровою.

Перехід від перелогової системи землеробства до парової, або, як її ще називали, парозернової чи трипільної, був у свій час прогресивним явищем у землеробстві. При цьому різко збільшилися площі посіву (до 1/3 ріллі) і виробництво зерна, з’явилися  перші сівозміни   (трипільні: 1-пар чистий; 2-озима пшениця чи жито; 3-ярі зернові), поліпшився обробіток ґрунту, стали більше вносити гною.

Багатопільно-трав’яна     система.У XVII і XVIII ст. у деяких країнах Західної Європи і в окремих маєтках російських поміщиків робилися спроби поліпшити парову систему землеробства. Поступово змінювалася структура посівів. У сівозмінах почали вирощувати багаторічні трави, коренеплоди, картоплю. При цьому зменшувалися площі під чистим паром, розорювалися малопродуктивні луки.

Багатопільно-трав’яна система землеробства застосовується і тепер у багатоземельних, але   малонаселених країнах, наприклад в Австралії.

Деякі вчені виділяють перехідні системи землеробства.

При перехідних системах землеробства використовують усі орнопридатні землі, в сівозмінах переважають зернові з багаторічними травами або просапними культурами і чистим паром. Серед перехідних розрізняють поліпшену зернову,  травопільну та деякі інші системи.

Сучасні інтенсивні системи землеробства (зерно-просапна, плодозмінна, просапна та ін.) передбачають високопродуктивне використання придатних земель для вирощування найбільш цінних високоврожайних культур, сортів і гібридів, широке запровадження ефективних методів підвищення родючості ґрунту з урахуванням найновіших досягнень сільськогосподарської науки, передового досвіду. При інтенсивних системах землеробства родючість ґрунту поліпшується в результаті застосування добрив, меліорації, вдосконалення знарядь тощо.

Оскільки сучасні системи землеробства розробляються на основі глибокого аналізу і всебічного врахування природних і економічних умов сільськогосподарського виробництва, то в основі їх визначення повинна бути насамперед природна зональність, яка б відображала місцеві ґрунтові, кліматичні і ландшафтні умови, особливості землеробства.

Рубрика: Зональні системи землеробства та сівозміни | Оставить комментарий