2. Водний, повітряний та поживний режими ґрунту, прийоми їх регулювання

Водний режим ґрунту. Основне джерело надходження води в рослину — ґрунтова волога. Вона є необхідною умовою жив­лення і розвитку рослин, а отже, одним з основних факторів родючості грунту. Вміст води в грунті, розрахований у відсотках до маси сухого грунту, називається вологістю ґрунту.

Від вологості грунту залежить забезпеченість рослин воло­гою, більшість його фізико-хімічних та технологічних влас­тивостей. У свою чергу, забезпеченість рослин вологою залежить від механічного і хімічного складу грунту, його структури, бо за однієї і тієї самої вологості різні грунти містять неоднакову кількість води, яку рослини можуть використати з них. Пов’я­зане це з тим, що багато води в грунті перебуває не у вільному, а у різноманітно оструктуреному стані, неоднаково доступна рослинам. Частина води хімічно зв’язана з мінералами або входить до складу кристалогідратів, решта перебуває у вигляді водяної пари або міцно сорбується на поверхні твердих частинок грунту, утримуючись сорбційними силами.

Співвідношення між надходженням води в грунт і її викорис­танням є основою водного балансу і зумовлює його особливості. Джерелами надходження води в грунт є атмосферні опади, грунтові води, конденсація водяної пари, зрошення. Витра­чається вода з грунту на транспірацію рослинами, фізичне випаровування з поверхні, поверхневий і підґрунтовий стоки.

Розрізняють агротехнічні і меліоративні способи регулю­вання водного режиму. Агротехнічні заходи спрямовані на підвищення збереження води грунтом, зменшення або збіль­шення її випаровування. До них належать поглиблення орного шару, мульчування, вирівнювання поверхні грунту, гребеневі посіви в зоні надмірного зволоження, щілювання, борону­вання, снігозатримання, застосування чистих парів у посуш­ливих умовах, правильне чергування неоднаково вимогливих до вологи культур у сівозміні, полезахисне лісонасадження тощо. Забезпечення рослин вологою поліпшують раціо­нальним застосуванням добрив, регулюванням густоти посіву рослин. Вапнування кислих і гіпсування засолених ґрунтів поліпшує фізико-хімічні властивості ґрунту і водно-повітряний режим.

До меліоративних заходів регулювання водного режиму належить осушення перезволожених земель з двобічним регулюванням і зрошенням.

Повітряний режим ґрунту і шляхи його регулювання. Повітря є складовою частиною ґрунту. Ґрунтове повітря викорис­товується для дихання коренів і мікроорганізмів, які в ньому живуть. Всі пори ґрунту, не зайняті водою, — заповнені повіт­рям. Майже постійно повітря перебуває в некапілярних порах, оскільки вони, як правило, не зайняті водою. Об’єм некапі­лярних пор, виражений у відсотках від загального об’єму ґрунтових пор, які містять повітря, при вологості ґрунту рівній наймен­шій вологоємкості, прийнято називати повітроємкістю Грунту. Повна повітроємкість насправді відповідає загальній порис­тості грунту, тобто сумі некапілярної і капілярної пористості. Повітря в фунті перебуває також у вигляді розчину в ґрунтовій воді. Розчинність кисню і особливо С02 підвищується при зниженні температури.

Здатність грунту пропускати повітря називається повітро­проникністю. Вона вища у структурних грунтах з нещільним складанням.

Зміни вмісту повітря в грунті та його складу визначають повітряний режим грунту. Він залежить від надходження повіт­ря в грунт, переміщення його в грунті і зміни складу повітря. До складу ґрунтового повітря входять ті самі гази, що й до атмосферного, але, на відміну від атмосферного, ґрунтове повітря має менш постійний склад. Так, в атмосферному повіт­рі 78% азоту, 21% кисню, 0,03% вуглекислого газу, а в ґрун­товому повітрі відповідно 78—80%, 5—20% і 0,1—15%. Поясню­ється це поглинанням або виділенням окремих газів в біохімічних процесах, які відбуваються в грунті, під час обміну газами між грунтами і атмосферою та між ґрунтовим повітрям і твердою та рідкою фазами грунту.

При нестачі в ґрунтовому повітрі кисню (якщо його вміст менше 5%) погано росте коренева система рослин, не пророс­тає насіння, пригнічується діяльність аеробних мікроорга­нізмів. У грунті відбуваються відповідні процеси з утворенням шкідливих сполук сірки (сірководень), а також метилу і водню. При нестачі кисню погіршується живлення рослин залізом, що спричиняє хлороз (знебарвлення) листків. Гранична межа вмісту кисню в ґрунтовому повітрі для переходу від атмосфер­них до аеробних процесів на дерново-підзолистих грунтах становить 5%, чорноземах — 2,5%.

Ґрунтове повітря містить, як уже зазначалося, більше С02, ніж атмосферне. Вуглекислий газ утворюється в грунті при диханні коренів та розкладанні органічних речовин мікро­організмами і виділяється в атмосферу. При надмірному зволо­женні та ущільненні грунту вміст С02 може збільшуватись до 3-7%.

3.

Цей запис був оприлюднений у Ґрунти та їх родючість. Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s