3. Ґрунти України та їх якісна оцінка

Основними факторами ґрунтоутворення є клімат і рослин­ність. Ці фактори закономірно змінюються в географічному широтному, а в гірських районах у вертикальному напрямі. Тому ґрунтовий покрив України має зональні широтні і вертикальні особливості. Оскільки ландшафтні регіони на земній поверхні змінюються строго закономірно, то так само закономірно розподіляються і типи грунтів. На європейській території виділяють такі основні грунтово-кліматичні зони: тундрову, тайгово-лісову або лісо-лучну, лісостепову, степову або чорноземну, зону сухих степів, пустельних степів та вологих субтропіків. На території України виокремлюють зону Полісся (південно-західна частина лісолучної зони), лісо­степову, степову, сухостепову, степову передгірну і гірську зони Криму, передгірну і гірську зони Карпат.

Ґрунти лісолучної зони (Полісся). Основний процес ґрунто­утворення — підзолистий. Найбільш поширеними грунтами є підзолисті, дерново-підзолисті, дернові і болотні, а там, де підзолистий процес розвинутий дуже сильно — підзоли. Підзолисті грунти містять мало гумусу, мають невелику ємкість вбирання, низьку насиченість основами, малу буферність, високу кислотність (рН 4,0—4,5). Родючість цих грунтів низька. Для поліпшення грунтів треба вносити значну кількість орга­нічних добрив, застосовувати травосіяння, вапнування. В Україні ці грунти поширені мало. У південній частині зони, куди належить і Полісся, основними грунтами є дерново-підзолисті, які утворилися в результаті спільної дії дернового і підзолистого процесів. Вони дещо родючіші підзолистих. Залежно від виражеиості підзолистого процесу і потужності дернового і підзолистого горизонтів розрізняють дерново-слабко-, дерново-середньо- і дерново-сильнопідзолисті грунти. Трапляються і родючіші дернові і дерново-карбонатні фунти з вмістом гумусу у верхньому горизонті 3—4%. Для підви­щення родючості дерновопідзолистих грунтів слід проводити вапнування, вносити підвищені дози органічних і мінеральних добрив, вести боротьбу з водною ерозією, поступово поглиблю­вати орний шар.

У зон. поширений і болотний процес ґрунтоутворення, тому тут багато дерново-глейових, дерново-болотних і торфових ґрунтів.

Ґрунти лісостепової зони. Основним ґрунтотворним проце­сом у зоні є дерновий (підзолистий менш поширений). Під лісовою рослинністю сформувалися сірі опідзолені ґрунти, під трав’янистою — чорноземні. Залежно від потужності гумусного горизонту і вираженості підзолистого процесу розрізняють три підтипи сірих лісових ґрунтів: світло-сірі, сірі і темно-сірі.

Світло-сірі ґрунти за своїми властивостями близькі до дерново-підзолистих. Вміст гумусу в них становить 1,5—3%, насиченість основами — 60—70%, реакція середньо- і слабко-кисла (рН 5—5,5). Ці ґрунти бідні на елементи живлення, на них необхідно проводити вапнування, внесення органічних і мінеральних добрив, насамперед азотних.

Сірі лісові грунти мають глибший гумусний горизонт (25— 40 см), вміст гумусу в них становить 2—5%, насиченість основами — 70—80%, рН становить 5—5,5. Заходи поліпшення грунтів такі самі, як і для світло-сірих.

У темно-сірих лісових грунтах гумусний горизонт становить 30—60 см завглибшки, вміст гумусу — 3—6%, гідролітична кислотність висока (2—4 мг-екв/100 г), але висока і насиченість основами — 80—90%, рН досягає 6—7. Ці грунти добре забез­печені елементами живлення, але реагують і на внесення органічних і мінеральних добрив.

У зоні поширені опідзолені і вилугувані чорноземи, а найбільш родючими є чорноземи типові, малогумусні. Опідзолені чорноземи поширені переважно в західних областях України, центральних районах Київської, Вінницької і північних районах Полтавської областей. За своїми властивостями і морфологічними ознаками вони близькі до темно-сірих опідзолених грунтів, з якими ці територіально межують. Гумусу в них 4—6%, глибина гумусного горизонту до 80 см, наси­ченість основами — 80—90%.

Вилугувані чорноземи містять 4—7 % гумусу, глибина гумусного горизонту 80 см, рН досягає 6—7, карбонати заля­гають на глибині 70—100 см.

Грунти степової (чорноземної) зони. Основний процес ґрун­тоутворення — дерновий, місцями солончаковий і солонцевий. Зональними грунтами є чорноземи, які мають глибокий темний, структурний гумусно-акумулятивний горизонт з високим вмістом гумусу — від 4 до 10%. У цих грунтів висока вбирна здатність, вони насичені увібраними основами, тому реакція їх, звичайно, нейтральна або слабкокисла (рН стано­вить 6—7). За глибиною залягання розрізняють чорноземи дуже глибокі (понад 120 см), глибокі (80—120 см), середньо-глибокі (40—80 см), неглибокі (40—45 см). За вмістом гумусу розрізняють чорноземи багатогумусні (більше 9%), середньо-гумусні (6—9%), малогумусні (4—6%), слабкогумусні (менше 4%). За ступенем вилугуваності чорноземи поділяють на слабковилугувані (відстань між гумусним шаром і карбонатною породою менше 20 см), середньовилугувані (20—40 см), сильновилугувані (більше 40 см).

Найбільш поширеними в даній зоні є типові, звичайні і південні чорноземи.

Типові чорноземи поширені в лісостеповій і степовій зонах. Глибина гумусного горизонту в них 30—50 см. Гумусу у верхньому горизонті 4—8%. Ці грунти мають добре виражену зернисту структуру, рН 6—7. Насиченість основами становить 90-100%.

Звичайні чорноземи поширені на підвищених частинах рельєфу південніше типових чорноземів і в районах з меншою кількістю опадів — центральних степових. Ці ґрунти мають меншу загальну товщину гумусних горизонтів (65—90 см), за кольором гумусний горизонт їх світліший, вміст гумусу становить 5—8%, рН досягає 7—7,5, карбонати залягають на глибині 40—60 см, а іноді й на поверхні ґрунту.

Південні чорноземи поширені в найбільш сухій частині чорноземної смуги. Товщина гумусного горизонту в них стано­вить 30—65 см, вміст гумусу досягає 3—5%, структура грудоч­кувата, насиченість основами досягає близько 100 %, рН дорівнює 7,2—8. На них ефективні азотні і фосфорні добрива. Слід застосовувати зрошення, полезахисне лісонасадження.

Ґрунти зони сухих і напівпустельних степів. У даній зоні поширені каштанові і бурі (пустельно-степові) ґрунти. Каштанові ґрунти за глибиною гумусного горизонту поділяють на темно-каштанові (гумусний горизонт 40—60 см, вміст гумусу 3—5%), каштанові (відповідно 25—40 см і 2,5—3,5%) і світло-каштанові (25—30 см і 1,5—2%). За солонцюватістю розріз­няють несолонцюваті (мають увібраного натрію менше 3% ємкості вбирання), слабкосолонцюваті (5—10%) і сильно-солонцюваті (10—15%). Каштанові грунти засолені сульфатами натрію і магнію. Для зниження солонцюватості застосовують гіпсування з одночасним зрошенням.

Бурі грунти мають неглибокий гумусний шар, низький вміст гумусу (2—2,5 %), незадовільні фізичні властивості. Вони без­структурні, лужні. Використовують їх здебільшого під пасовища.

Солончаки, солонці і солоді є інтразональними ґрунтами. Вони поширені серед чорноземних, каштанових і бурих грунтів.

Солончаками називають засолені грунти, у верхніх горизонтах яких понад 1 % водорозчинних солей. На них ростуть специфічні рослини — солянки. За ступенем засоленості розрізняють слаб­ко-, середньо-, сильнозасолені і дуже сильнозасолені грунти. При великому засоленні солончаки літом вкриваються суцільною білою кіркою — вицвітами солей. Глибина гумусного горизонту становить 10—60 см, вміст гумусу — до 1—5%, рН 7—9.

Солонці — грунти з високим вмістом натрію у вбирному комплексі — понад 15%. Вони також безструктурні, дуже розпилені, при висиханні стають дуже твердими. Глибина гумусного горизонту становить від 2 до 16 см, вміст гумусу від 1 до 5%, рН досягає 8—8,5. Для поліпшення властивостей цих грунтів треба вносити гіпс (4—5 т на 1 га), застосовувати триярусну оранку, при якій верхній шар залишається на місці, а горизонт В перемішується з нижніми карбонатним і гіпсовим шарами. Використовують такі грунти під пасовища.

Солоді утворюються із солонців на понижених елементах рельєфу в зонах поширення сірих, чорноземних і каштанових грунтів. Внаслідок вимивання з верхнього горизонту колоїдів, гумусу і основ солоді близькі до підзолистих грунтів. Реакція їх кисла (рН становить 5—6). Вони мають незадовільні фізичні властивості. Поліпшують такі грунти внесенням значних доз перегною, застосуванням мінеральних добрив, зрідка — вап­нуванням.

Цей запис був оприлюднений у Ґрунти та їх родючість. Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s