Наукові основи системи землеробства

1.     Наукові основи системи землеробства

Система землеробства — це комплекс взаємопов’язаних агротехнічних, меліоративних і організаційних заходів, спрямованих на ефективне використання землі, підвищення родючості ґрунту, вирощування високих і сталих урожаїв сільськогосподарських культур. Система землеробства є складовою частиною системи ведення господарства.

Кожна сучасна система землеробства включає комплекс ланок чи елементів:

– порядок використання землі у сівозмінах, а також на ділянках поза сівозмінами;

– систему механічного обробітку;

– систему удобрення;

– меліоративні і культуртехнічні заходи;

– комплекс заходів боротьби з хворобами і шкідниками сільськогосподарських культур, з бур’янами в посівах і забур’яненістю ґрунту;

– систему запобіжних заходів щодо ерозії ґрунту і боротьби з її наслідками;

– заходи охорони навколишнього середовища від забруднення;

– систему сортового насінництва;

– спеціальні агротехнічні заходи (строки сівби, норми висіву насіння, змішані посіви тощо).

Розрізняють примітивні, екстенсивні, перехідні та інтенсивні системи землеробства.

При примітивних системах землеробства обробляли і займали посівами незначну частину придатних для оранки земель (звичайно не більше 1/4 та 1/5) і, як правило, виключно під зернові культури. Родючість ґрунту відновлювалася внаслідок природних проце­сів під впливом рослинності, яка з’являлась при залишенні ріллі в залеж або переліг після 3—4-річного використання. До примітивних систем землеробства належать залежна, перелогова, підсічно-вогнева.

Залежна система була поширена в степових районах, де були великі земельні площі і незначна заселеність. Суть цієї системи полягав в тому, що під посіви використовували землі, які раніше ніколи не оброблялися. Такі ґрунти мали сприятливі фізичні властивості, високий вміст органічних речовин, були чистими від бур’янів і забезпечували значні врожаї. Коли урожайність зменшувалась настільки, що вже не окупалися затрати праці, земельний масив залишали і під посіви розорювали нові ділянки.

Підсічно-вогнева системаполягала в тому, що ліс вирубували і використовували для будівництва, на дрова, а хмиз і пеньки спалювали. На звільненій площі висівали культурні рослини. Однак після збирання 1—2 урожаїв ґрунт швидко втрачав родючість. Погіршувалися також його фізико-хімічні властивості, сповільнювалися мікробіологічні процеси. Після цього землероби залиша­ли цю ділянку і освоювали іншу.

Перелогова система. З виникненням приватної власності на землю у міру збільшення площі ріллі виникла необхідність у розорюванні земель, які раніше використовувалися. Це призвело до еволюції залежної системи в перелогову. Остання майже не відрізнялась від залежної — так само залишали землю після кількох років її використання. Слід зазначити, що при такій системі використовували не цілинні землі, а ті, які 10—20 років тому вже використовували (перелоги) .

Отже, примітивні системи землеробства передбачали нетривале використання ґрунтів (при виснаженні поля залишали). Під впливом природної рослинності, яка поступово змінювалася, поле очищалося від бур’янів, у ґрунті збільшувався вміст гумусу і азоту, він поступово ставав структурним і відновлювалася його родючість.

Примітивні системи землеробства збереглися в наш час у деяких землеробських районах Центральної Африки, Індонезії, Південної та Центральної Америки.

При екстенсивних системах землеробства половина і більше придатних земель використовувалася під посіви. Серед вирощуваних культур переважали зернові, високопродуктивні кормові і технічні культури зовсім не вирощувалися або їх було дуже мало. Для відновлення родючості ґрунту використовували такі заходи, як обробіток парів, травосіяння, внесення гною. Використання мінеральних добрив і машин було незначним. Майже не здійснювалися меліоративні заходи.

Серед екстенсивних систем землеробства виділяють парову і багатопільно-трав’яну (зерно-трав’яну).

Парова система. На зміну перелоговій прийшла парова система землеробства. Період перелогу при цьому скоротився до одного року. Однорічний переліг почали називати паром, а систему землеробства, при якій родючість ґрунту відновлювалася в паровому полі,— паровою.

Перехід від перелогової системи землеробства до парової, або, як її ще називали, парозернової чи трипільної, був у свій час прогресивним явищем у землеробстві. При цьому різко збільшилися площі посіву (до 1/3 ріллі) і виробництво зерна, з’явилися  перші сівозміни   (трипільні: 1-пар чистий; 2-озима пшениця чи жито; 3-ярі зернові), поліпшився обробіток ґрунту, стали більше вносити гною.

Багатопільно-трав’яна     система.У XVII і XVIII ст. у деяких країнах Західної Європи і в окремих маєтках російських поміщиків робилися спроби поліпшити парову систему землеробства. Поступово змінювалася структура посівів. У сівозмінах почали вирощувати багаторічні трави, коренеплоди, картоплю. При цьому зменшувалися площі під чистим паром, розорювалися малопродуктивні луки.

Багатопільно-трав’яна система землеробства застосовується і тепер у багатоземельних, але   малонаселених країнах, наприклад в Австралії.

Деякі вчені виділяють перехідні системи землеробства.

При перехідних системах землеробства використовують усі орнопридатні землі, в сівозмінах переважають зернові з багаторічними травами або просапними культурами і чистим паром. Серед перехідних розрізняють поліпшену зернову,  травопільну та деякі інші системи.

Сучасні інтенсивні системи землеробства (зерно-просапна, плодозмінна, просапна та ін.) передбачають високопродуктивне використання придатних земель для вирощування найбільш цінних високоврожайних культур, сортів і гібридів, широке запровадження ефективних методів підвищення родючості ґрунту з урахуванням найновіших досягнень сільськогосподарської науки, передового досвіду. При інтенсивних системах землеробства родючість ґрунту поліпшується в результаті застосування добрив, меліорації, вдосконалення знарядь тощо.

Оскільки сучасні системи землеробства розробляються на основі глибокого аналізу і всебічного врахування природних і економічних умов сільськогосподарського виробництва, то в основі їх визначення повинна бути насамперед природна зональність, яка б відображала місцеві ґрунтові, кліматичні і ландшафтні умови, особливості землеробства.

Advertisements
Опубліковано у Зональні системи землеробства та сівозміни. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s