Наукові основи системи землеробства

1.     Наукові основи системи землеробства

Система землеробства — це комплекс взаємопов’язаних агротехнічних, меліоративних і організаційних заходів, спрямованих на ефективне використання землі, підвищення родючості ґрунту, вирощування високих і сталих урожаїв сільськогосподарських культур. Система землеробства є складовою частиною системи ведення господарства.

Кожна сучасна система землеробства включає комплекс ланок чи елементів:

– порядок використання землі у сівозмінах, а також на ділянках поза сівозмінами;

– систему механічного обробітку;

– систему удобрення;

– меліоративні і культуртехнічні заходи;

– комплекс заходів боротьби з хворобами і шкідниками сільськогосподарських культур, з бур’янами в посівах і забур’яненістю ґрунту;

– систему запобіжних заходів щодо ерозії ґрунту і боротьби з її наслідками;

– заходи охорони навколишнього середовища від забруднення;

– систему сортового насінництва;

– спеціальні агротехнічні заходи (строки сівби, норми висіву насіння, змішані посіви тощо).

Розрізняють примітивні, екстенсивні, перехідні та інтенсивні системи землеробства.

При примітивних системах землеробства обробляли і займали посівами незначну частину придатних для оранки земель (звичайно не більше 1/4 та 1/5) і, як правило, виключно під зернові культури. Родючість ґрунту відновлювалася внаслідок природних проце­сів під впливом рослинності, яка з’являлась при залишенні ріллі в залеж або переліг після 3—4-річного використання. До примітивних систем землеробства належать залежна, перелогова, підсічно-вогнева.

Залежна система була поширена в степових районах, де були великі земельні площі і незначна заселеність. Суть цієї системи полягав в тому, що під посіви використовували землі, які раніше ніколи не оброблялися. Такі ґрунти мали сприятливі фізичні властивості, високий вміст органічних речовин, були чистими від бур’янів і забезпечували значні врожаї. Коли урожайність зменшувалась настільки, що вже не окупалися затрати праці, земельний масив залишали і під посіви розорювали нові ділянки.

Підсічно-вогнева системаполягала в тому, що ліс вирубували і використовували для будівництва, на дрова, а хмиз і пеньки спалювали. На звільненій площі висівали культурні рослини. Однак після збирання 1—2 урожаїв ґрунт швидко втрачав родючість. Погіршувалися також його фізико-хімічні властивості, сповільнювалися мікробіологічні процеси. Після цього землероби залиша­ли цю ділянку і освоювали іншу.

Перелогова система. З виникненням приватної власності на землю у міру збільшення площі ріллі виникла необхідність у розорюванні земель, які раніше використовувалися. Це призвело до еволюції залежної системи в перелогову. Остання майже не відрізнялась від залежної — так само залишали землю після кількох років її використання. Слід зазначити, що при такій системі використовували не цілинні землі, а ті, які 10—20 років тому вже використовували (перелоги) .

Отже, примітивні системи землеробства передбачали нетривале використання ґрунтів (при виснаженні поля залишали). Під впливом природної рослинності, яка поступово змінювалася, поле очищалося від бур’янів, у ґрунті збільшувався вміст гумусу і азоту, він поступово ставав структурним і відновлювалася його родючість.

Примітивні системи землеробства збереглися в наш час у деяких землеробських районах Центральної Африки, Індонезії, Південної та Центральної Америки.

При екстенсивних системах землеробства половина і більше придатних земель використовувалася під посіви. Серед вирощуваних культур переважали зернові, високопродуктивні кормові і технічні культури зовсім не вирощувалися або їх було дуже мало. Для відновлення родючості ґрунту використовували такі заходи, як обробіток парів, травосіяння, внесення гною. Використання мінеральних добрив і машин було незначним. Майже не здійснювалися меліоративні заходи.

Серед екстенсивних систем землеробства виділяють парову і багатопільно-трав’яну (зерно-трав’яну).

Парова система. На зміну перелоговій прийшла парова система землеробства. Період перелогу при цьому скоротився до одного року. Однорічний переліг почали називати паром, а систему землеробства, при якій родючість ґрунту відновлювалася в паровому полі,— паровою.

Перехід від перелогової системи землеробства до парової, або, як її ще називали, парозернової чи трипільної, був у свій час прогресивним явищем у землеробстві. При цьому різко збільшилися площі посіву (до 1/3 ріллі) і виробництво зерна, з’явилися  перші сівозміни   (трипільні: 1-пар чистий; 2-озима пшениця чи жито; 3-ярі зернові), поліпшився обробіток ґрунту, стали більше вносити гною.

Багатопільно-трав’яна     система.У XVII і XVIII ст. у деяких країнах Західної Європи і в окремих маєтках російських поміщиків робилися спроби поліпшити парову систему землеробства. Поступово змінювалася структура посівів. У сівозмінах почали вирощувати багаторічні трави, коренеплоди, картоплю. При цьому зменшувалися площі під чистим паром, розорювалися малопродуктивні луки.

Багатопільно-трав’яна система землеробства застосовується і тепер у багатоземельних, але   малонаселених країнах, наприклад в Австралії.

Деякі вчені виділяють перехідні системи землеробства.

При перехідних системах землеробства використовують усі орнопридатні землі, в сівозмінах переважають зернові з багаторічними травами або просапними культурами і чистим паром. Серед перехідних розрізняють поліпшену зернову,  травопільну та деякі інші системи.

Сучасні інтенсивні системи землеробства (зерно-просапна, плодозмінна, просапна та ін.) передбачають високопродуктивне використання придатних земель для вирощування найбільш цінних високоврожайних культур, сортів і гібридів, широке запровадження ефективних методів підвищення родючості ґрунту з урахуванням найновіших досягнень сільськогосподарської науки, передового досвіду. При інтенсивних системах землеробства родючість ґрунту поліпшується в результаті застосування добрив, меліорації, вдосконалення знарядь тощо.

Оскільки сучасні системи землеробства розробляються на основі глибокого аналізу і всебічного врахування природних і економічних умов сільськогосподарського виробництва, то в основі їх визначення повинна бути насамперед природна зональність, яка б відображала місцеві ґрунтові, кліматичні і ландшафтні умови, особливості землеробства.

Цей запис був оприлюднений у Зональні системи землеробства та сівозміни. Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s